Косів: форум міста та району
05:04, 29 Березня 2024 *
Ласкаво просимо, Гість. Будь ласка, увійдіть або зареєструйтеся.
Увійти
 
 
   Початок   Допомога Пошук Увійти Реєстрація WAP  
Сторінок: [1] |   Вниз
  Друк  
Автор Тема: Епістолярні твори  (Прочитано 14905 раз)
Тарас Пасимок
Мол. модератор


Репутація: 49
Offline

Повідомлень: 2572


« : 14:18, 20 Квітня 2011 »

До епістолярних жанрів відносяться твори, побудовані у формі послання, або листування дійових осіб, щоденники, записники, мемуари, що, як і листи характеризують особистість автора і не завжди призначені для друкування.
Тарас Пасимок
Мол. модератор


Репутація: 49
Offline

Повідомлень: 2572


« Відповідь #1 : 14:20, 20 Квітня 2011 »

Лист від Христини Панчак до Христини Стринадюк  Smiley

Зараз я тримаю ручку і дивлюся мимоволі то на чистий аркуш білого паперу-лист тобі, то у вікно, за яким вирує життя...

Там бавляться мої маленькі сусіди (як же я люблю дитинство!..), ходять, заклопотано похнюпившись, невідомі дорослі, які з головою втягнулися в проблеми і, напевне, забули вже, що таке життя... А я? Хто я?.. Дитина?

Ні, щось не схоже. На столі, поряд із салатовим колючим кактусом лежить зеленкуватий компакт-диск. Я злегка нахиляюся і бачу в ньому своє нечітке відображення. Спокійний, дитячий ще погляд, обрамляється зміненими, не дитячими контурами обличчя... А за спиною в мене, на книжковій поличці стоїть моє фото, зроблене кілька років тому. Дитя!..

Симпатичне крихітне дитя посміхається мені з нього... Я зупиняю погляд на блакитних оченятках і подумки запитую: «Як справи, мала?» «Класно!..»-вже вголос відповідаю сама собі, беру зручніше темно-рожеву ручку, іншу, ніж досі , бо в попередній закінчилась паста, і починаю дописувати тобі листа. Дописувати...листа... Ой, що це? Знову мої очі дивляться на злегка припорошений, той же зеленкуватий диск.

Я... Це ж я!.. І я починаю розуміти, що я-щаслива людина. Чому?.. Маленькі сусіди, сонце, білі від цвіту дерева аличі, заклопотані дорослі, диск на столі, фото, аркуш, майже до кінця списаний, я, врешті-моє відображення-це життя.

Це мої юнацькі весняні заквітчані роки. Це мої нереальні рожеві мрії, мої невиправдані страхи перед незалежним тестуванням... Це ж прекрасно!.. Я знову повертаюся думками до своєї оранжевої кімнати. Ах, я ж маю дописати тобі листа!.. Але ж...він дописаний!.. Тримаю ручку і дивлюся за вікно, за яким вирує життя... І як добре, що в ньому є друзі!.. Є ти... Дякую тобі!..

16.04.2007, 17:58
wildperson
Модератор


Репутація: 83
Offline

Повідомлень: 2667


« Відповідь #2 : 14:44, 20 Квітня 2011 »

Цiкаво.., чи треба автора писати?

“Дорогие старики!

Вновь чувствую я пятками своими ребра Росинанта, снова пускаюсь в дорогу со своим щитом.

Десять лет тому назад я писал вам первое прощальное письмо. Помню, я жаловался в нем, что не стал ни добрым солдатом, ни хорошим врачом; последнее меня больше не интересует, а как солдат я не столь уж и плох.

Ничего, по сути, не переменилось, разве что я стал немного умней; мой марксизм укоренился и очистился.

Верую в вооруженную борьбу как единственный выход для народов, борющихся за освобождение, и в своих воззрениях я последователен до конца. Многие назовут меня авантюристом, да я и есть авантюрист — но только из таких, кто сам рискует своей шкурой, чтобы доказать свою правоту.

Может быть, я пытаюсь доказать ее в последний раз. Я не ищу конца, но он логически возможен. Если так — я в последний раз вас обнимаю.

Я очень любил вас, только не умел выразить свою нежность, я суров в своих поступках, и, должно быть, вы не всегда меня понимали. Да, понять меня нелегко, поверьте мне хоть сегодня.

Теперь воля, которую я в себе так любовно отшлифовал, будет понукать мои хилые ноги и усталые легкие. Я заставлю их работать.

Не поминайте лихом скромного кондотьера XX века.

Поцелуйте Селию, Роберто, Хуан-Мартина, Пототина, Беатрис — в общем, всех.

Крепко вас обнимает ваш блудный и неисправимый сын”.


yaro my
Постійний відвідувач


Репутація: 14
Offline

Повідомлень: 141


« Відповідь #3 : 23:27, 20 Квітня 2011 »

Сумно думати, що треба. Я в темі "Проза чи поезія?" згадав про "поета" Ляпіса Трубецького, так дехто подумав, що мова іде про одноіменний гурт. Гг
julio
Абориген


Репутація: 38
Offline

Повідомлень: 556


« Відповідь #4 : 00:47, 21 Квітня 2011 »

Расчёт был верным  rofl

Давай пиши эпистолярию, не отколняйся от темы!
Тарас Пасимок
Мол. модератор


Репутація: 49
Offline

Повідомлень: 2572


« Відповідь #5 : 15:53, 21 Квітня 2011 »

Ти співчуваєш мені... О, так, ти мені співчуваєш!.. Шкодуєш мене... Жаль на твоєму обличчі зараз як ніколи виразний. Сірий травневий день... Сіре захмарене небо... Сірі спустошені очі...

Я знаю. Знаю, що приголомшила тебе. Знаю, ти шукаєш потрібні слова на самому дні спантеличеної свідомості. Все добре. Ти навмисне імітуєш розумний блиск в очах, аби я зрозуміла, що тобі також довелося багато всього пережити.

За час твого короткого існування життя встигло відкрити тобі чимало дивовижної правди. Не хвилюйся, не старайся так!.. Я...помітила... Що? Блиск... Невинний, щирий, розумний... Але мені чомусь зовсім не стало легше. Аніскілечки...

Як так? Просто... Дякую!.. Хоча, не знаю, за що. Ти співчуваєш мені... Чому ти так притишено вимовляєш слова? Кого ти боїшся налякати? А можна, я загляну в твої сірі очі? Там – небо... Ні, ні, що ти!.. Мені не важко!.. Навіть...

Все так добре, як ніколи!.. Але.. Мені шкода тебе... Шкода, що в твоєму невинному, щирому, розумному погляді я не знаходжу найпотрібнішого – розуміння... Ти мені співчуваєш? Дякую!.. Але ти не розумієш мене... Як добре, що я це розумію!..

12.05.2007
©Христина Панчак
(Silent Emotion)
Тогорішна Морквина
Постійний відвідувач


Репутація: 18
Offline

Повідомлень: 227


« Відповідь #6 : 17:07, 21 Квітня 2011 »

 blush2 blush2
Сумно думати, що треба. Я в темі "Проза чи поезія?" згадав про "поета" Ляпіса Трубецького, так дехто подумав, що мова іде про одноіменний гурт. Гг
Думаю, ето прикре непорозуміння сталось тіки того, шо той, кого ви імєлі ввіду пишеться через дефіс, а отако як у Вас окремо-однойменний гурт))) Я перепрошую.... blush2
wildperson
Модератор


Репутація: 83
Offline

Повідомлень: 2667


« Відповідь #7 : 18:28, 21 Квітня 2011 »

От для втiхи морквини, може мене смiло поганьбити за моi наiзди crazy

"Любий папа!

Не міг ти мені зробити ліпшої втіхи, як от що мене кличеш додому. Мені вже обридли ці юго-восточні сторони і от тепер це все одно, якби ти мені подарував рік ссилки. Тепер я думаю виїхати звідси 8-го (післязавтра), а побуду тижнів зо два в Одесі і там, якщо вже не можна в морі купатись, то я буду брати морські ванни раз на день; думаю, що то буде добре для ноги, бо морське купання, я завважала, завжди для неї було добре, а тут, що я не купалась тижнів два останніх, то вона мало поправилась.

Дома, я думаю, мені треба буде не покидати брати ванни, хоч би й не з солоної води; я думаю, що в новому домі з ванною буде легко устроїтись. Ну, та се там ще побачимо. Може, й справді для мене буде лучче бути дома зимою, бо хоч у Криму клімат кращий, але щоб там як слід устроїтись, то треба грошей дуже много, та й то ще хто його зна, як буває. Та цілу зиму там пробути самій я б, здається, була б не в стані, а вже в середині зими додому вертатись, чи в початку, то все одно. До того ж, я вдома носитиму знов апарат, а тут і в Криму се трудно робити, не маючи нікого при собі, а врешті, може се все мені так тепер представляється через те, що я вже хочу додому і що тиф одбив мені остатню охоту від Криму, – не знаю, тільки я тепер так думаю.

Не скрию, однак, що я боюся зими, але я її і тут боюся, бо от, як стало тепер холодніше, то щось мені від часу до часу робиться не по собі. Вже буду дома при помочі нового каміна робити юг. Ти все-таки не думай, що сеє літо так даром пропало для мене, ні, бо то, що мені було трохи нога тут почала боліти, то вже пройшло і тепер вона вже нічого собі тримається, у всякім разі далеко лучче, ніж було вдома весною. Друга нога, що почала боліти після тифу, тепер вже зовсім перестала, а сама я теж досить оправилась. Я таки думаю, що вдома я б довше поправлялась, ніж тут у Шабі.

Тут я надалі не зостанусь, бо вже воно не тільки що не жарко, а навіть інший раз і зовсім холодно. Та й дощі перепадають. Винограду я вже досить їла, та й ще їстиму в Одесі, а купатись тут, як я вже писала, не можу. Врешті, в Одесі я, може, більш тижня і не пробуду, тож близько 15-го, може, й додому приїду.

Тим часом будь здоров, тебе цілую, а ти поцілуй всіх наших від мене. Як здоров’я мами? Мені вже скучно за її письмами. Пишіть мені в Одесу. Лілі я вже звідти напишу.

..."   Автора листа вгадуйте? самi вже(

yaro my
Постійний відвідувач


Репутація: 14
Offline

Повідомлень: 141


« Відповідь #8 : 00:28, 22 Квітня 2011 »

Леся Українка?
Тарас Пасимок
Мол. модератор


Репутація: 49
Offline

Повідомлень: 2572


« Відповідь #9 : 16:00, 22 Квітня 2011 »

[МоноLOG]

Чого ти на мене дивишся? Ну шо? Я така кумедна? Я знаю – ранок, неслухняне волосся, заспане обличчя, мінімум одягу... Ні?.. Що ще? Ну чому ти тупо мовчиш? Скажи хоч слово!.. А, робиш з мене ідіотку, так? Добре!.. Прекрасно!.. О’кей!..

Посміхайся!.. Я витримаю твою посмішку. Саркастичну, невиразну, зелену. Ігноруєш? А я тебе – ні. Між іншим, я ставлюся до тебе принаймні на капелиночку краще, ніж до решти знігілізованих чоловічків. По суті, тобі має бути байдуже до уявлень дядька Фрейда. А зараз ти робиш не що інше, як спростовуєш ті позитивні якості, якими я тебе наділяла майже сім років. Чого ти втупився у вікно? Там нікого нема. Що? А, ну правильно – там всі. Взагалі, яка різниця?

Вони все одно нас не чують. Мене – не чують, бо ти ж мовчиш. Хочеш до них? Я тебе не тримаю. Двері там. Вікно? Це теж непоганий варіант. Зрештою – якраз для твоїх габаритів. Як ти не розумієш, я хочу елементарного щастя!.. На шо, на шо, а на нього я маю повне право. Ти не помиляєшся, я роблю все навпаки. Останнім часом це стало надто помітним. Але тільки так я можу дозволити собі трошки більше, ніж все. Хоча, і цього інколи буває замало. Хочу простору!..

Папір? На ньому думка може порядно розгулятися, це факт. Вийде досконалий твір. Шедевр, може. Так, його визнає десята частина молоді з такими ж вар’ятськими поглядами на життя, як у мене. Але простір отримає він, а не я. А мені скажуть (або й не скажуть) «дякую» і попросять написати нову книжку. Здається, я починаю розуміти, як важко бути Богом. Про що це я? Дійсно, це я ?.. Ти зовсім мене не слухаєш!.. Думаєш, повернув листя до сонця і тобі горщик по-коліна?

Що ж, думай далі!.. Якщо вмієш. Сердишся? Ну, визнаю, тебе поливає мама, а не я. Визнаю, я забуваю витирати з тебе пилюку по суботах. Визнаю, в тебе сколіоз, бо ніхто не повертає горщика, а сонце постійно з одного боку. Але це ж...нормально, правда? Врешті, май совість, я ж дала тобі життя!.. Шо? Совість? А, так. Моє «навпаки» її повністю спростовує. Чи не зовсім? Байдуже. Слухай, та будь ти апельсином!..

Я щойно прокинулась. Я вставала не з тої ноги. Ну впала, і що тут такого? З ким не буває? А ще, все-таки я не є складовою частинкою загальної маси знігілізованих чоловічків. Чи може? Маячня якась!.. А тобі не надоїло мене слу... Н-н-н...так, стоп. Ти ж вазонок. А що це означає? Виходить, ти не зобов’язаний мене слухати, тим паче – розмовляти зі мною. Як ти думаєш? Ти правий, ніяк. Рослинка. Людинка. Хіба не схожі? Хто? Слова, звичайно.

Що ти маєш на увазі? Тобто я весь ранок розмовляю зі створінням з 31 зеленою кінцівкою, яке розмножується виключно вегетативним способом і зовсім не вміє цілуватися? Ти це серйозно? От і добре!.. Зрештою, крім нас двох про це ніхто не дізнається, чи не так? Не так??? Я знаю. А ти переконаний, що це хтось коли-небудь читатиме?

Червень 2007
©Христина Панчак
(Silent Emotion)
Тарас Пасимок
Мол. модератор


Репутація: 49
Offline

Повідомлень: 2572


« Відповідь #10 : 15:40, 11 Травня 2011 »

Христина Стринадюк - Часи змінюються… В цій історії я хочу опублікувати рядки з листа мого тата…


Коли він був в армії, вони з мамою переписувалися листами. За 2 роки їх назбиралося разом десь біля 600 штук! Знаєте, це – щось! Зараз я часто їх перечитую і з кожним разом все більше вражаюсь… В кінці кожного листа стоїть дата, і кількість днів, які залишились до татового повернення з армії.
Думаю, коментарі будуть лишніми… Мушу сказати, що мої батьки досі люблять одне одного, незважаючи на те, що вже 13 років розлучені… На жаль. Таке життя, так склалось.
Але скажу лише одне – якщо людям судилося Долею бути разом, то ці люди будуть разом, незважаючи ні на що!..

«Ось і виповнилося сьогодні рівно 2 роки як ми познайомилися (якийсь дивний стан в мене сьогодні, я навіть не можу пояснити його). Нічого мені так зараз не хочеться, як побачити тебе, ради цього я би все віддав…»

«…Хочеш, я сьогодні розповім тобі про один випадок? Це було приблизно за три тижні до нашого знайомства. Тоді я дуже здружився з Михасем і ми всюди лазили двоє. І ось в один з таких днів ми пішли в місто, щоб хоч трохи розвіяти свою скуку. Це було десь біля шести годин вечора. Вихідний день, тому в місті було багато людей. Ми сіли в парку біля кінотеатру на саму дальню лавочку і думали чим зайнятися. Михась курив – сигарета за сигаретою, і здавалося був цілком зайнятий своїми думками. А я, що мені завжди подобалося, спостерігав за людьми, які були святково одіті, веселі... Одні спішили в кіно, інші – просто гуляли. І ось, в один з таких моментів свого спостереження, коли я повернув голову назад, то побачив дуже гарну дівчину. Мені щось було знайоме в ній. Я, як не старався, все ніяк не міг згадати: де раніше я міг її бачити? Я так замилувався нею, що мені аж гірко стало, чому вона не моя!? Звідки мені було знати, що всього через деякий час саме ця дівчина переверне все моє життя! А тоді я провів своє майбутнє Кохання, аж доки ти не зникла з мого поля зору…»

«Після того, я довго згадував, де я міг тебе раніше бачити, і мені знову хотілося зустріти тебе. Та так склалися обставини, що мені це не вдалося. А потім ми ще в похід пійшли і повернулися в четвер, за три дні до нашого знайомства. Знаєш, я чим ближче доходжу то цього дня, тим в мене серце починає битися сильніше. Я ніби ще раз це все переживаю. І ось, в цей день, тільки 2 роки назад, ми зустрілись. З самого ранку в мене був поганий настрій, тому що закінчувалось літо, і я відчував, що це останнє літо перед армією. Та ще й треба було їхати у Львів на навчання…Так що, я прийшов, щоб хоч трішки забути про все це, послухати музику. Михася в той день не було, тому я був впевнений, що сьогоднішній вечір пройде спокійно, чого мені так хотілося. Я стояв з Юрком і ми вдвох спостерігали за залом. Коли дискотека дійшла до середини, об’явили «білий танець». Для більшості хлопців це був привід, щоб піти перекурити, багато хто йшов на вихід. Юрко почав мене тягнути також, щоб піти провітритись, та я відмовлявся. Він ще якось пожартував, і ми залишились. І тут я побачив перед собою тебе. Це був, тепер я впевнений в цьому, самий прекрасний момент. В мене чуть серце не вискочило з грудей! Це була просто воля Долі.

І ось, з тієї миті минуло два роки. Багато що змінилося з того часу, тільки ти для мене залишилась такою ж прекрасною, найкращою в світі! За два роки багато було пережито і передумано, та я ні на мить не пожалкував, що саме так склалася Доля. Навпаки – я вдячний їй за це!..»
«…Кожна людина має свою другу половинку, без якої вона – Ніщо. І від того, знайшла вона її чи ні, залежить її майбутнє…»

«…В мене іноді в голові проскакує думка: чому я не пішов в армію своїм призовом, адже тоді, на даний момент, я б вже був вдома? Але тоді зразу виникає інша – тоді я б не зустрів тебе. І тоді зразу все стає на свої місця…»

«20.VIII.1991,
217 днів до приказу»
Синиця
синьоока пташка;)
Фахівець


Репутація: 22
Offline

Повідомлень: 327

Христина Стринадюк


« Відповідь #11 : 18:20, 11 Травня 2011 »

…І кожен з нас – особистість. Кожен – особливе і неповторне диво. Навколо усе потонуло в зелених травах, новизні і позитиві... Ти йдеш знайомою вуличкою, зустрічаєш нові обличчя, минаєш мовчазні будинки.... Ти мислиш, мрієш, твориш, малюєш, руйнуєш, відновлюєш, губиш, знаходиш... Це так прекрасно – жити!.. І у твоїй душі настало літо. Довготривале, квітуче, воно не повинно минати. І капелька щастя так легко падає тобі в душу разом із прохолодним вечірнім дощем... Ти щаслива, бо ти відчуваєш. Ти можеш так болісно переживати свої невдачі, вмієш дійсно щиро плакати, хвилюватися. Ти підіймаєшся до «надцятого» неба, коли тобі добре, ти красиво, невимушено смієшся, ти вмієш співчувати оточуючим, цінувати, дарувати світу тепло, увагу, дарувати йому маленьке диво – себе... Ти зовсім проста, водночас така складна, абстрактна. Ти злишся на тих людей, ті обставини, які інколи затьмарюють твоє сонце. Ні, не так. Ти... не вмієш злитися... Знаходиш в собі десятки мінусів. Удосконалюєшся. Змінюєшся. Кохаєш. Розчаровуєшся. Ненавидиш. Жалієш. Прощаєш. Розумієш довершеність, трагізм і невиправність світу. Але знову одягаєш симпатичні рожеві окуляри і бачиш щасливі усмішки, прості вирішення складних проблем, море позитивних думок, емоцій, слів, вчинків... Так тобі здається. Як так? Чому? За мить всі яскраві тони бліднуть, емоції згасають, зникають посмішки... А ти впевнена, що ти відчуваєш? Падіння у відчай. Холодно, пусто, зовсім не боляче. Рожеві окуляри впали в траву. Зупиняєшся не долю секунди, розгублено підіймаєш зволожені росою окуляри... А вони – розчиняються. Ти... ніколи не носила окулярів... Сльози... Ідеш знайомою вуличкою, минаєш знайомі будинки, тонеш в очах мовчазних людей. Щаслива... Переповнена емоціями... І... сльоза!.. Солена сльозинка тихо падає на зелену траву – капля щастя в душу. Ти плачеш? Навіщо? Не знаєш... Обов’язки, проблеми, переживання – ніщо в порівнянні з тим, що ти зараз відчуваєш. Без подібності, без обов’язковості. Без пунктуальності, без стандартності. Життя – це диво. І байдуже, що воно таке швидкоплинне!.. Зупини час!.. Лови мить!.. Перестань мислити. Не відчувай. Не вмій бачити. Перестань розуміти. Дихай. Нехай інші побачать за тебе твої крила. Хай інші зметикують, що буде далі. Нехай інші відчують невагомість і легкість ангельського польоту. Нехай інші зрозуміють реальність. Хай вони тамують подихи... А ти – лети!..

Травень – 09.06.2007

Христина Панчак

Сторінок: [1] |   Нагору
  Друк  
 
Перейти в:  

© 2007—2024 KosivArt | Працює на SMF