Схід і Захід на вістрі мечів

Ми паралітики з блискучими очима.
Великі духом, силою малі.
Орлині крила чуєм за плечима.
Самі ж кайданами прикуті до землі.
Леся Українка

Два терени українських земель — Слобожанщина і Гуцульщина — такі далекі на карті України за своїм географічним розташуванням і такі близькі за своїм історичним минулим. Для викладу наших історичних фактів візьмемо Харківську область та космацьку Гуцульщину. Про це особливо актуально говорити зараз, коли московські молодчики з так званого Євразійського Союзу Молоді понівечили символи Української Держави на Говерлі і намагалися зірвати виставку про Голодомор в Україні, розгорнуту в Москві, в Українському культурному центрі. Москва віддавна зазіхала на українські етнічні землі і ще з часів цариці Катерини II почала вороже ставитись до України: знищено Запорізьку Січ, гетьмана України відправлено в концтабори Росії, москвинами зруйновано українську столицю Батурин і вирізано, як тварин, усіх її жителів, а згодом влаштовано штучний Голодомор в Україні, організовано депортацію населення Галичини в концтабори Росії.

Космачани на засланні.
Космачани на засланні.

Якщо теперішня Росія плаче, що вона в радянські часи навіть столиці своєї не мала, бо Москва була столицею Радянського Союзу, то чому ж тоді Росія стала спадкоємницею Радянського Союзу, а не Білорусь чи Україна? Насправді ж, в усі часи (і зараз!) існувала Російська імперія, яка в один період розвитку історії мала назву Радянський Союз. Власне ота наша північна сусідка Росія і чинила впродовж віків геноцид проти українського народу. Аби не бути голослівним, наведу факти. Допомагатимуть мені в цьому жителі села Нова Водолаза Харківської області, відмінник освіти України Ольга Коваль та стипендіат Харківської обласної державної адміністрації в галузі культури і мистецтва імені Гната Хоткевича Тетяна Коваль, які минулого місяця гостювали в Космачі, а також жителі космацької Гуцульщини, від яких я записав спогади про концтабори Росії.

Як стверджують історики, в 1932–1933 роках від Голодомору в Україні загинуло майже десять мільйонів невинних громадян. Тож не випадково провідні держави світу визнали Голодомор в Україні геноцидом проти українського народу. Звичайно ж, за винятком Росії, бо всі розпорядження влаштовувати в Україні голодну смерть надходили якраз із Москви за підписами Сталіна, Кагановича… Тільки голодом можна було виморити українські села — дух української нації. В Харківську область Й. Сталін призначає секретарем ЦК КП(б)У П. Постишева. Треба підкреслити, що в 1932 році на Слобожанщині були рясні врожаї озимини. В 1931–1932 роках, як підкреслює моя співрозмовниця Ольга Коваль, у Новій Водолазі було створено чотири колгоспи. Червона Москва — і колгоспи називалися червоними: «Червоний лан», «Червоний боєць», «Червоний байрак», «Третій вирішальний», а раніше в селі Довгалівці — колгосп «Червоний прогрес». Наприкінці 1932 року в районі було 43 колгоспи. Селяни чинили опір колективізації. З метою збереження колгоспного хліба та виконання державних замовлень ЦВК і РНК СРСР 7 серпня 1932 року була прийнята постанова «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів та кооперацій і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності», якою було дозволено застосування розстрілу і конфіскацію майна або десять років позбавлення волі з конфіскацією майна. У народі цю постанову назвали “закон про п’ять колосків”. Вона породила масовий терор проти селян, які ставали жертвами за намагання врятувати себе і свою родину від голодної смерті. Старожили цього краю — це своєрідні історичні архіви про Голодомор на Харківщині. Так, жителя села Бражники Донченка Олексія Васильовича в 1931 році було репресовано за відмову від здачі хліба і депортовано в концтабори на Соловки. Його дочка Золотко Марія Олексіївна згадує, що після арешту батька сім’я з восьми чоловік (шестеро із них — діти), залишилась на вулиці, бо в хаті поселили партійного активіста. Житель села Просяне Кисличка Тихон Іванович, 1888 року народження, агітував проти колективізації своїх односельців і також опинився на Соловках. Жителька цього села Парасковія Смирна стверджує, що їй розповідала мати, що «в колгоспах нічого не платили, тільки голодом придавили та дали мишію в оклунку». Ось деякі свідчення: «Коли закон Сталіна вийшов, то якась жінка узяла жменю полови і принесла на суд, який був показовим у Пересолі. Приїжджав прокурор із Водолаги. Загриміла та жінка тільки так…» Або: «Закон Сталина вышел про пять колосков. Мы собирали эти колосочки, перекручивали и в пазуху. По пять лет давали. А сколько ж колосу было на поле! Не давали. Если у кого найдут — под суд отдавали…» У селах люди масово гинули від голоду. Сотні тисяч селян, з надією вижити, брели до Харкова. По дорозі — вмирали. І знову — спогади: «Як оце ідеш коло свого двору, і люди ідуть чорні. Вони коло дворів падали, іде і впаде, того що голодний. Машина під’їжджала і їх забирала, в одну яму закопували. Копають у сосні яму велику і ото тих людей собирають і в ту яму кидають, і там закопують…». Чи: «Мертві — ідеш — лежать. Обминув і пішов. Валялися люди, як снопи, ще хуже, чим у війну валялися люди. Більша половина померла у селі…»

Дехто із жителів сіл Нововодолажчини ще й досі боїться говорити правду про ті страшні роки голодної смерті. Дехто із старожилів просто мовчить, Але більшість селян із тих, що ще залишилися в живих, зі сльозами на очах, розповідають гірку правду про Голодомор в Україні. Готові свідчити навіть в судах, але коли той суд буде над організаторами Голодомору та й чи взагалі він колись буде?

Сьогодні, на щастя, уже навіть на Слобожанщині Голодомор досліджують. Зважте, шановні читачі, на факти: у Новій Водолазі на Харківщині в 1933 році від Голодомору померло 1049 чоловік, у селі Д’ячківка — 550 (за матеріалами Нововодолазького відділення ЗАГСу). А таких сіл в Україні — тисячі. У Новій Водолазі ходили чутки про Філю, який у 1933 році з’їв свою сестру, а кістки сховав на горищі. А ще про Шерстяну Оляну (у неї шерсть росла на лиці), яка трьох своїх діток поїла в голодовку. І в селі Мануйлово їла жінка дітей. А ще усіх котів та собак поз’їдали…

Підсумовуючи сказане маю підкреслити, що Нововодолажчина із 25 районів Харківської області та чотирьох міст за кількістю жертв штучного Голодомору 1932–1933 років посідає сьоме місце. Коли вибачиться перед Україною Москва за штучно організований Голодомор? Коли визнає Росія Голодомор геноцидом проти українського народу?

Колись старенька бабуся на Харківщині Мотря Петрівна Сухомлин сказала: «Кати нашого українського народу прийшли з Москви. Ми весь час терпіли московську наругу, знаходилися на вістрі меча. Нас нищили війська Муравйова, нас розкуркулювали і везли в Сибір освоювати для Росії вічну мерзлоту і створювати добробут для народу Московської імперії. У нас забрали духовність, нам зруйнували храми, нам знищили нашу історію і культуру. Але не змогли вбити дух українця і я впевнена, що ми ще піднімемось з колін…» На вістрі меча знаходився Схід і Захід України. Не менших бід, ніж слобожанці, зазнали й галичани, яких нищили на своїх етнічних землях окупанти з Москви, яких масово депортували в концтабори Росії.

Яскравим прикладом цих поневірянь можуть бути терени космацької Гуцульщини. На свято Покрови 1944 року в Космачі військами УПА було проголошено Космацьку Самостійну Республіку. Відтоді на цій землі почалися найбільші звірства московських окупантів. В 1991 році кінорежисер Мирослава Олексюк з Канади знімала фільм про репресії в Україні і зафіксувала немало кричущих фактів у Космачі. Ось розповідь Марії Сіреджук (Варцаб’юк): «Мала я чоловіка Михайла. Прийшли до хати совіти і забрали його. Коло мене в хаті поставили варту із двох червоноармійців. Таку ж варту московські окупанти поставили і в мене на подвір’ї біля хати. Я споглядала за всім цим через вікно. Чотири красноармійці носили солому з стайні в потік збоку хати. Невдовзі я почула сильний крик, який і досі відлунює в моїй пам’яті. Москвини взяли мого чоловіка, підвісили на смереку, наклали під нього, ще живого, соломи і запалили її. Як бачите, москвини палили живого мого чоловіка на смереці, а я в хаті ридала вагітна сином. Та вижила дитина, і я нарекла свого синочка Михайликом. Багато літ від тоді минуло, а син розповідає, що йому мало не щоднини вчувається той батьків крик, який він чув тоді в моєму лоні. Як можна простити таким людям? Це ж були справжні кати…». У фільмі також зафіксовано спогади Ілька Топузяка, сина Василя: «Я також пережив страшні часи. До хати прийшли москалі, а з ними був сам Куліков (усім тоді в нас керували етнічні росіяни). Вони заарештували мене, ні в чому неповинного ґазду, взяли на допити, повибивали зуби, заслали в концтабори. Як мене везли до концтабору в Сибір, то їхали зі мною священики, лікарі, учителі… Як бачимо, совіти намагалися знищити, насамперед, цвіт української нації…»

Як згодом зауважить доктор історичних наук, професор Валентин Мороз, якого в Космачі було арештовано уже після війни як буржуазного націоналіста, у своєму романі-есе «Хроніка опору» — більше половини мирних жителів Космача було депортовано з рідних земель. Тут варто підкреслити, що територія Космача сягає 86 квадратних кілометрів, а проживає в Космачі більше шести тисяч селян. Значна частина космачан (діти, люди старшого віку) загинули по дорозі в концтабори Росії, певну частину космачан замордували росіяни в тюрмах та концтаборах. Коли покаються ці кати перед українським народом?

На згадку приходять віршовані рядки поета Миколи Козака із поеми «На Воркуті»:

Шістдесят таборів каторжних мук,
Дротом колючим обвиті.
Скільки невинних тут скованих рук…
Тут і румуни, і німці, й ляхи,
А українців найбільше.

Космацькі гуцули на каторзі святкували Різдвяні та Великодні свята, організовували навіть «Вертеп» на вічній мерзлоті. І тяжко працювали. На лісорозробках і в шахтах. Свідками тих страшних тортур в концтаборах Росії були космачани Іван та Олена Мохначуки, Анна та Дмитро Гаврищуки, Марія Кравчук, Семен Линдюк, Параска Боб’як, Анна Никорак, Іван та Василина Карп’юки, Дмитро та Петро Палійчуки, Микита Семчук, Марія та Михайло Осядло, Онуфрій та Меланія Боб’яки, Марія Попович, Олена Палійчук з двома дочками і сином… Згадує житель Космача Карп’юк Іван, син Василя, 1920 р. н.: «В 1950 році депортували з Космача 21 родину невинних селян. Уявіть собі, скільки це було людей, позаяк у Космачі усі сім’ї були багатодітними. Забрали нас у Великодній вівторок увечері до Коломиї. Там я перебував у тюрмі три місяці разом з дружиною та маленькою дитиною. З Коломиї нас потягом повезли до Львова, а зі Львова везли нас три тижні до Томська. Відтак пароплавом, вгору річкою Об, ми пливли ще дев’ять годин до Красного Яру, а звідти погнали нас пішки в дрімучий ліс. Тоді-то вперше ми відчули себе рабами в Російській імперії. В липні 1950 року ми почали поволі обживатися. Будували бараки, аби мати в чому жити. Як наступила зима, надворі мороз сягав сорока градусів. Зближалися Різдвяні свята. З нами були два священики: литовський — Казимир Бартафус та львівський — отець Цегєльський. І настав Святий Вечір на засланні.

Нам було дуже гірко, бо знаходились на чужині, далеко від України. Ми мали намір зібратись разом, поколядувати, поспілкуватися між собою. Але, на жаль, про це дізналась управа концтабору. Як тільки пізно ввечері ми повернулись, з роботи і повечеряли, литовка задзвонила в “башмак” і ми зрозуміли, що нас чекає збір. Нас построїли і випровадили в ліс рубати дрова. Найбільше знущалися із священиків, казали: «А сейчас посмотрим, как попы рубят деревья…».

Українці, як і литовці, естонці, білоруси, латиші, поляки, грузини освоювали сибірську тайгу, будували Біломорський Канал, трудилися на рудниках в умовах далеко гірших, ніж наші “остарбайтери”. Сьогодні Австрія й Німеччина виплатили компенсацію своїм “остарбайтерам”. За ними послідували й поляки. А коли ж схаменеться Москва, коли врешті-решт там діятимуть закони моралі і честі, які заступлять імперські закони ганьби? Коли врешті-решт Україна матиме Президента, який поставить перед Москвою питання про компенсацію Україні за працю депортованих до Росії українців, греків, болгар, кримських татар?

Минають роки… На землях вічної мерзлоти Російської імперії позаростали чагарниками бараки, погнили українські домовини, повалилися від часу дерев’яні хрести. Усе тече, все минає і краю немає, — сказав філософ. Та не минає, не зникає безслідно наша пам’ять. І знову гортаю сторінки народної пам’яті. «Я був політичним в’язнем російських концтаборів, — згадував житель Космача Дмитро Палійчук. На відміну від Івана Карп’юка, мене не гнали на Святий Вечір корчувати ліс у тайзі. Мене привели на допит, який тривав цілу ніч. Російські кати хотіли, аби я виказав своїх товаришів з УПА чи тих людей, які носили повстанцям їжу чи були зв’язковими. Я вперто мовчав, бо присягав перед своїми побратимами. Допит тривав цілу ніч, але я не мав права сідати. Я мусив стояти, а варта біля мене змінювалася через кожних дві години. Та це ще не все. Закінчувалась ніч перед Різдвом. Я згадав, як у нас в Космачі ходять від хати до хати колядники, гостяться. А я був на той час на засланні. Сльози лилися з очей, та я стримувався. І тут мені прийшло на гадку, що коли я щось заспіваю політичного чи колядку, то, можливо, мій чекіст рознервується і накаже, аби мене відправили в камеру. А там я зможу не те що сісти, а навіть прилягти. І я собі спокійно, ніби в Космачі, заспівав:

Чи ви, хлопці спали, чи ви в карти грали,
Що ви Україну москалям продали?..

Я не встиг далі доспівати, як чекіст схопився з крісла і викликав двох молодиків, яким наказав мене побити до юшки. Вони били мене так, що я знепритомнів. Відтак вивели з кабінету і вилили відро крижаної води. Я очуняв, і мене знову привели на допит і знову я не мав права сідати. Зоря ранкова сповістила, що вже почалося Різдво. Я спробував обманути чекіста і заявив, що вже буду давати свідчення. Він єхидно посміхнувся до мене і сказав: «Вот наконец-то бандеровец поумнел!…». Я присів на стілець, однак нічого не писав, тільки вдавав, що хочу щось писати. Та чекіст швидко розгадав мої наміри і наказав вставати. Я встав і змушений був простояти ще ціле Різдво, і ніч після Різдва, а чекісти змінювалися через кожні дві години. Не можете собі уявити, яка то мука стояти стільки часу і не спати…».

Цих свідчень і спогадів жителів космацької Гуцульщини і слобожанської Нової Водолази, вистачило б на цілі томи. Голодна смерть селян Харківщини і каторжна смерть космацьких гуцулів не мають жодних виправдань. Ми, громадяни незалежної Української держави, мусимо сказати слово за наших земляків, замордованих російськими катами, мусимо відстояти їхню гідність і честь заради майбутніх поколінь, аби не було білих плям в нашій історії, аби ніколи Схід і Захід українських земель не знаходились на вістрі меча і не зазнали більше окупації. То ж запалімо, шановні читачі, свічечку пам’яті і помолімося за всіх замордованих турками, татарами, московцями, поляками, німцями, мадярами українців, бо вони того варті.

Публікація Дмитро. Пожоджук
«Гуцульський Край»
24.11.2007 №47
Косів, Гуцульщина та Карпати
Бібліотека
KosivArtБібліотекаГазета «Гуцульський Край» ‹ Схід і Захід на вістрі мечів
ENG УКР
 
 
© 2004—2017 KosivArt