|
Гуцульщина своїм колоритом, самобутньою культурою, мистецтвом завжди цікавила науковців, письменників, митців (не залишилася вона і поза увагою колекціонерів). Так, до початку Першої світової війни, відомо про ряд виставок та ярмарків у Станіславі, Кракові, Львові, Відні, на яких чільне місце займали експозиції з Гуцульщини. Знаковими для розвитку виставок та ярмарків стали слова кайзера Австро-Угорської імперії Франца Йозефа, з якими він звернувся до присутньої місцевої знаті 7-го вересня 1894-го року під час свого візиту на виставку у Львові. Франц Йозеф відзначив, що подібні виставки встановлюють і зміцнюють зв’язок між державою та регіонами, що входять до її складу, своєю національною своєрідністю та бережливим ставленням до історичних традицій. Згодом Польща продовжила традиції ярмарків та виставок вироблених предметів побуту і вжитку гуцулів. Чільне місце відводилося великому захопленню гуцулів прикрашати все латунню, яка, за словами Франца Гегера, «блищить і мерехтить повсюди і на силу знайдеться хоча 6 якась річ, яку б вони взяли до рук і не прикрасили латунню». В таких історичних умовах визріла потреба створення музею мистецтва гуцулів і природи Карпат на Гуцульщині. Першим кроком до створення музею Гуцульщини стало 12 грудня 1933 року, коли, з ініціативи війта Жаб’я Петра Шекерика-Доникового зареєстровано Товариство Приятелів Гуцульщини. Його головою обирали генерала Тадеуша Каспжицкого. Товариство Приятелів Гуцульщини, щоб запобігти вивезенню гуцульських виробів мистецтва закордонними установами (як то Швейцарський музей історії у Берні, у якому було створено гуцульський відділ), намагається створити власний осередок наукових досліджень у Жаб’ю. Вже у лютому 1934 року голова Товариства, генерал Тадеуш Каспжицкі заснував Комітет Будівництва Музею. До проектування будівлі музею приступив інженер Станіслав Лістовскі. За 13 тисяч злотих було куплено 7 гектарів землі (12 моргів, за спогадами старожилів) у ільцівського гуцула Харія з відомої гуцульської родини Уршеджуків (Танасеньківських). Про цю знатну родину неодноразово згадує Станіслав Вінценз у своїй тетралогії «На високій полонині». Музей, за задумами Товариства, повинен бути побудований з великим розмахом в тогочасному стилі (мурований з каменю, пристосований до гірських умов і потреб музею). Музей повинен був складатися з таких відділів:
Щоб зменшити величезні кошти всієї інвестиції, які було оцінено на 418000 злотих, комітет заснував в Жаб’ю власну цегельню. На допомогу прийшли також фабрики цементу і державні ліси, поставляючи потрібний будівельний матеріал, а багато установ (наприклад: Спілка Офіцерських Будинків Відпочинку, Казначейство, Спілка Народної Культури, Державний Сільськогосподарський Банк) допомагали будові дотаціями. Взимку, 18 лютого 1938 року, відбулося відкриття нової будови з тесаного каменю, з проведеною каналізацією (разом з очисними стоками), водопроводом, центральним опаленням і електричним освітленням. Цілком закінченою була тільки половина будинку, в якому були розміщені готельні кімнати для науковців з кухнями, ваннами і пральнею (у зв’язку з фінансовими труднощами, їх спочатку було передано в оренду Офіцерським Будинкам Відпочинку). Дальше були метеорологічна вежа з двома кімнатами для метеорологів та кілька виставкових залів (на першому поверсі східного крила) і велике приміщення при вході, призначене для туристичного сховища. Проте друга частина будинку з головними виставковими залами, магазинами, бібліотекою і величезним залом з театральною сценою, що знаходився майже під дахом, були ще в стадії добудови. Музей складався з декількох відділів. Відділ етнографічний, упорядкований відомим етнографом Яном Фальковскім, нараховував близько 5000 експонатів, які були розміщені у відкритих музейних залах. Ця прекрасна колекція, що була скомплектована комісією під керівництвом доктора Ядвіги Пшеворскої та полковника Норберта Околовіча, охоплювала старі різьблені скрині, ікони, намальовані на склі, писанки, вироби шкіряні та керамічні, вироблені кахлі (деякі — більш як столітні), різьба по дереву, колекція палиць та топірців, старі сохи і ярма, а також домашній посуд. Полковник Норберт Околовіч, за спогадами його сина Дзідека Околовіча, “скуповував усі предмети домашнього вжитку ікони, одяг, пояси, порохівниці і т. д. Баби ткали полотно, малювали писанки, вишивали сорочки. Усе це — за старими зразками, характерними для кожного села. З усього цього засновано музей, але це не був приватний музей батька; батько був лише одним із його засновників”. Відділ природничий, створенням якого займалися професори: Бенедикт Фуліньскі, Станіслав Кульчиньскі, Владислав Шафер, Богдан Свідерскі, включав зоологічні, ботанічні, геологічні та мінералогічні збірки, які були вже скомплектовані, але за відсутності місця в незакінченому будинку, знаходилися в Кракові і Львові. Відділи: господарський, історичний, краєзнавчо-туристичний, а також бібліотека займали понад тисячу різних відділень, які стосувалися Гуцульщини та Східних Карпат, були повністю заповнені (але рівнозначно їх не було перевезено до великого залу музею). Влітку 1938 року протягом трьох липневих тижнів у Гуцульському Музеї експонувалися вироби так званого Вакаційного Інституту мистецтва. Це була ініціатива Міністерства Релігії та Освіти, яка полягала в проведенні влітку виставок на відомих курортах, лекцій, авторських вечорів, які присвячені мистецтву. Симпозіум в Жаб’ю — третій — після Гдині і Вісли — присвячено виключно творам народного мистецтва. В ньому брали участь 70 слухачів, які також брали участь у доповідях, екскурсіях та дискусіях. У вересні 1939 року, з приходом радянських військ, поляки покинули музей зачиненим. За спогадами старожилів, сторожем музею залишився один сільський чоловік. Експонати були вивезені до Ворохти, а звідти — на потязі — до Станіслава. У 1939 році на основі цих експонатів та збірок експонатів Покутського музею в Станіславі, в приміщенні ратуші, було відкрито краєзнавчий музей. Згодом у приміщенні музею проживала група прикордонників та розміщувався відділ НКВС. У 1951 році музей був цілком розібраний, люди розібрали цеглу на печі, а каміння було використане для спорудження будинку райкому компартії у Жаб’ю. Вищезгадані дані про Гуцульський музей, в основному, базуються на польських джерелах і документах. Для з’ясування більш достовірної історії музею ми зустрілися із декількома довгожителями з навколишніх сіл Верховинщини та взяли у них інтерв’ю. Стенограми найбільш цінних інтерв’ю ми подаємо гуцульським діалектом, застосовуючи вибірковий підхід до респондентів. При цьому ми використовуємо експедиційну методику Володимира Гнатюка, який розглядав досвідченого оповідача, як творчу особистість, що ввібрала у себе досвід попередніх поколінь і творчо застосувала в своєму житті. Зітинюк Марія Іванівна, 1908 р. н., с. Красник. Зузяк Михайло Дмитрович, 1916 р. н., с. Красник. |
