До першої річниці Помаранчевої революції

Пробудження

...22 листопада 2004 року. Ще тільки-но почало розвиднятися того похмурого ранку, а на столичний Майдан Незалежності вже звідусіль стікався люд. На нашвидкуруч збудованій трибуні, змінюючи один одного, виступали Ющенко, Тимошенко, Зінченко, Томенко... «Результати другого туру президентських виборів сфальсифіковано на користь провладного кандидата! Кучмівський режим цинічно розтоптав волю народу! Вимагаємо провести чесні вибори!».

Цей заклик було почуто в усіх куточках України. Буквально через кілька годин до Києва почали під’їжджати набиті людьми автобуси, по табличках яких можна було прочитати всю географію країни. Надвечір на Хрещатику з’явилися перші намети. Мітинг на Майдані розростався і поповнювався новими хвилями людей з помаранчевими стрічками. А над сивими київськими пагорбами лунало-будило:

Не спи, моя рідна земля!
Прокинься, моя Україно!

Так починалося пробудження. Всесильна влада скептично поглядала на те масове зібрання, анітрохи не стривожившись і не вживаючи ніяких заходів. Мовляв, покричать і розійдуться, тим більше, що на голови мітингуючих безперервно сипав сніг, перетворюючись на брудне місиво під ногами. Але коли й на третій день прихильники опозиції не розійшлися, поповзли чутки, що влада вирішила застосувати силу. Це не тільки не похитнуло рішучість прихильників Ющенка, а ще більше поповнило їхні ряди. Тисячі киян залишили теплі квартири і прийшли на Майдан, щоб разом із мешканцями наметового містечка провести тривожну ніч і відстояти завоювання демократії. Так повторювалося ще не раз, але ніхто не здригнувся, не відступив. На очах усього світу творилося унікальне явище, не побоюся цього слова, в історії, коли соціальний вибух — революція — обійшовся без жодної краплі крові, насильства і руйнацій.

Фотографії Помаранчевої революції

Подивитися на українське диво з’їжджалися з усіх-усюд. Ось свіжі враження кореспондента московської «Газети.ру» Валерія Панюшкіна: «Я в Києві. Я бачив радісне місто. Я бачив площу, заповнену людьми в жовтогарячих шарфах і куртках, і людей цих було стільки, що я фізично не міг охопити їх поглядом...

П’ять днів щоранку мітинг на Майдані починається з молитви. І вони всерйоз моляться за те, щоб Бог дарував їм волю. Це революція, яку не може вже зупинити ні Володимир Путін, ні навіть Віктор Ющенко. Тільки Бог... У моєму житті не було щасливіших днів. У моєму житті не було більшої любові, ніж любов, яку я відчуваю до кожного стрічного на Хрещатику... Я зайшов ненадовго до готелю написати цю колонку, а за вікнами в мене реве радісне місто. Я сиджу в номері й боюся, що якась гнида у Москві віддасть наказ стріляти. Але я зараз допишу, вийду на Майдан і перестану боятися!».

Справді, тільки той, хто був на Майдані хоча б у один із тих сімнадцяти днів 22 листопада — 8 грудня 2004 року, назавжди збереже в серці ту незвичайно піднесену атмосферу єднання сотень тисяч людей. Наче у храмі, де любов до Бога і любов до ближнього зливаються воєдино, очищаючи душу від скверни. Наче на святі, коли відходять убік повзучі буденні клопоти. І була та атмосфера на Майдані такою всеохоплюючою та живлющою, що люди різних національностей, віросповідань, навіть політичних уподобань знаходили між собою спільну мову у прямому і переносному значенні. Кожен, хто мав у душі іскру порядності й доброти, прагнув чимось допомогти тим, хто стояв на Майдані. Старенький дідусь з Київщини пригощав яблуками зі свого садка, подружжя з Вінниччини привезло мішок горіхів, а крутий бізнесмен, відкривши багажник свого чорного «Мерса», наливав «революціонерам» гарячу каву з батареї термосів...

Сніг припинився. Вдарили морози. Влада заціпеніло мовчала. Зате лихоманило Верховну Раду. Вона то приймала рішення, що засуджували ЦВК, з мовчазної згоди якої стали можливими масові фальсифікації у другому турі виборів, то боягузливо відступала назад. Кожен маневр народних обранців викликав миттєву реакцію на Майдані. Були моменти, коли здавалося, що вибух неминучий. Але перелом уніс Верховний Суд. Після драматичного тижневого засідання, за яким, затамувавши подих, слідкували не лише в Україні, а й за її межами, найвища судова інстанція винесла вердикт: вибори 21 листопада визнати недійсними і провести переголосування 26 грудня 2004 року. Це була перемога!

Хоча, як виявилося, до святкування ще було далеко. Так, справедливість восторжествувала: Ющенко переміг, до влади прийшли люди, які завоювали авторитет на Майдані, у країні розпочалися зміни. Та ніхто не міг припустити, що процес оновлення буде таким болючим, непослідовним і драматичним. Пожати плоди Помаранчевої революції негайно, відразу, як багато хто сподівався, не вийшло, а звідси розчарування, песимізм, роздратування. «Що ж ми за народ такий?», — вкотре волає у популярній радіопередачі Володимир Яворівський.

Так, доводиться визнати, відзначаючи першу річницю Помаранчевої революції, що вона знаменувала собою не кінець, а початок. Початок шляху до вищих цінностей цивілізованого ладу, до всезагального добробуту і верховенства інтересів простої людини. Шляху важкого, складного, яким, можливо, ще доведеться йти і нашим дітям.

То що ж це було за диво — Помаранчева революція в Україні? Мабуть, політологи, історики, літописці ще довго ламатимуть голови над цим соціальним феноменом. Але незаперечно одне — вже рік ми вимірюємо дії влади, слова і справи державних мужів, депутатів, політиків за мірками Майдану. Його гасла, дух, моральні чесноти стали еталоном нашого життя. Мабуть, надовго. До тих пір, поки ідеї Помаранчевої революції не переможуть в суспільстві в усіх його вимірах.



Із помаранчі народилась мить

Автор: Богдан Радиш-Маринюк
(Уривок з поеми-роздуму)
Безодня світла
Дикого,
І — хрест
Зорі осінньої
У Рибницю застромлений...
Сную думки.
Обмотую чоло
Нитками довгими,
Щоб не заснула
Піч...
І спотикаюся
Об власну тінь,
Вірніш — не тінь,
А все
Довкола неї...
Мій час іде
У Чорногорі
Я
Не дожену його,
Я надто вже
Повільний.
Надоганявсь!
Переганяв (казали)
За гріш-ціну...
Нарешті, зрозумів,
Що час — не я,
І, навіть — не вони.
Що час — для часу
І немає йому діла
До нас,
До війн,
До катастроф.
До того,
Що я думаю
Про нього...
На столику —
Оранжевий портрет.
О, Господи!.. Я теж був
Помаранчем!..
А хто відкрив
Америку?!
Хусейн?!
Америка — у Косові?..
Злодії!..
Я — не суддя.
Я — кароокий суд
Над злиднями,
Над ницістю,
Над лжею.
Живе під синім
Морем
Україна...
А де вона?
А де в цю ніч
Вона?
У Косові?
У Жаб’ю,
У Брюсселі?..
Чи, може, у Торонто,
У донецькому
Кафе?..
Хай буде так...
Ні!
Хай так не буде,
Бо є ця ніч,
І ця
Безодня світла,
І лист дощу,
І я — не сон-трава...
“Шукай себе! —
Наказує трава,
І карий терн,
І дощ...
“Шукай себе!
І — Україну...
Серед Європ,
І азій,
І хрестів,
Могил стрілецьких...
Шукай себе!..
Із помаранчі
Народилась мить!
Не проїдай її
Як пенсію підвищену!
Не проїдай себе...”
А за вікном —
Чебрець,
І кров калини...
Телеекран
Чужинами вдавився...
Де Україна?
В келихові «Бренді»?
В іглі дурману?
В їдлі і питті?..
Чи в бюлетені,
Що опустиш в урну?..
Питаю: “Де?
Сховалась в помаранч?
У саркофаг
Чорнобиля
Сховалась?.. В очах
Сліпих дітей?
В задумках Путіна?..”
А ніч пряде
Нитки
Вогню живого...
А, може, й я
Так спрядений
Тоді,
Коли кожівку
Пряла моя мати
У Рожневі,
При каганці
Вночі?..
Але — телеекран,
І — кров,
І м’ясиво
Биків...
Биків й людей!
О, всеземна коридо!
А де Чурай Маруся?..
Де вона?!
Повією в Іспанії?..
Вкраїна...
О, Господи!
Єрусалиме!
Святая земле!
Де моя Україна?!
ПублікаціяОлексій Журавель
«Гуцульський Край»
26.11.2005 №48
ФотоальбомФотографії Помаранчевої революції
Косів, Гуцульщина та Карпати
Бібліотека
KosivArtБібліотекаГазета «Гуцульський Край» ‹ До першої річниці Помаранчевої революції
ENG УКР
 
 
© 2004—2017 KosivArt